Третя вежа

День виявився на диво світлим і сонячним. Діамантовими спалахами сяяли зайчики на снігу, ялини, прикрашені просто-таки палаючими спалахами, здавалось, також піддалися святковому настрою, й навіть вітер не кусав за щоки, як звичайно, а лише лагіджно й ніжно пощипував. В лісі було світло й тихо, лише де-не-де попід снігом шаруділи лісові миші.

Щось голосно тріснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк — величезний, кошлатий, як кавказська бурка, але худющий, як російський хорт, обережно поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловік показав йому кулака — волохата морда зникла й наступний тріск почувся вже з бозна-якої відстані.

Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще метрів із сто вперед, спустився до яру й зупинився на березі крихітного, але стрімкого потічка. Ручай не промерзав наскрізь навіть у найлютіші зими — а ця зима явно не була найлютішою. Чоловік посміхнувся — дзюрчання води нагадувало невдоволене буркотіння.

Біля патичка, яким він позначив вершу, було натоптано слідів більше, аніж було риби у всьому потічку. Вовки й собаки явно намагалися дістатися до ласої здобичі, а от лисячих слідів цього разу не було зовсім, й це мало означати лише одне… «втім, — урвав чоловік сам себе, — про це краще не думати.»

В верші заблукали чотири пічкурі, кожен з палець завбільшки, але під час витягання один утік. Чоловік хотів вилаятись, потім схаменувся й скривив губи у якійсь подобі посмішки. Думку про те, що його сніданок зменшився на одну четверту, він задавити не зміг. Ліс якось одразу втратив святковий вираз, й навіть сніг тепер не шелестів під лижвами, а зловтішно порипував.

Тільки-но чоловік пішов, з-під завалу вибрався такий самий худющий вовк, поспіхом підскочив до закинутої знову у воду верші, обережно підібрав язиком з снігу пару блискучих лусочок, понюхав слід мисливця, задрав морду до неба й тужливо — аж самому, мабуть, стало моторошно — завив.

Мисливець, що не встиг відійти й на сотню метрів, здригнувся, й наддав ходу.

До Cвята залишалось щонайбільше три дні.

Як завжди, про наближення Свята сповістили заздлегідь. В містах усміхнені телеведучі провіщали наступ його з екранів, дикторки інтимними голосами вітали з його наступом всіх своїх слухачів. Над селами й хуторами кражляли яскраво розмальовані літачки й гелікоптери, сипали різнокольоровими листівками й радісно волали у гучномовці. Люди сходились купками, посміхались, й починали заготовляти іжу — на день перед Святом, Свято й кілька днів після. А їжа, як завжди, опиналась.

Але мисливцеві, окрім чотирьох пічкурів, не пощастило здобути нічого. Зітхаючи, він зняв з десяток порожніх силків; з жалем витяг з-під снігу два капкани — біля одного з них була сила-силена вовчих слідів — але жодна з хитрих тварюк не наблизилась до підозрілого місця ближче, ніж на півметра.

«Було б приманку покласти…» — промайнуло в голові мисливця. Він поспіхом прикусив язика, оглянувся — поруч звичайно, нікого не було й тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було ні від кого.

«А взагалі, — подумав він трохи згодом.— лісове життя,незважаючи не деякі дрібні незручності, має свої переваги. За останні два роки — чорт, хіба й тут вже два роки ?.. — я геть позбувся нервовостіи, агресивности, всякої іншої підлоти… От тільки їсти, буває, хочеться…»

Ще трохи повештавшись по лісу — просто так, для власного задоволення — він набрав хмизу, розпалив на галявині невеличке багаття й підсмажив одного пічкура. Поки рибина смажилась, він знову спустився до потічку, видрав з багна пару сухих стебел рогозу, зрізав корені, промив й теж поклав до багаття. За хвилину в повітрі поплив густий хлібний дух. Чоловік посміхнуся, витяг корені з вогню, поклав проміж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою рибку й обережно відкусив перший шматок.

«Гарячі булочки з сосисками ! З підливою, майонезом, гірчицею, морквою ! Та цибулею! Кому гарячі булочки з сосискою !» — зринуло раптов у пам'яті. Чоловік пирхнув, вдавився, закашлял — голосно й боляче й випустив з рук свій теплий ще «бутерброд». Миттю з-під завалу вислизнув рудий обскубаний лис, зовсім по-собачому підповз до нього на животі й улесливо зазирнув чоловікові в вічі — той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до їжі, голосно втягнув повітря — чоловік прокашлявся, спостеріг, нарешті, несподіваного гостя й витріщив очі з подиву. Лис приплющив очі й обережно розкрив зубату пащу. Мисливець підняв руку — звір покірно схилив голову.

Ну що з тобою робити !.. — розчулено пробурчав чоловік. — Забирай вже.

Рука повільно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за вухами. Лис вдячно заплющив очі, обережно підняв зі снігу залишки бутерброда й так само обережно підібрав язиком крихти.

Що, сподобалось ? — приязно поцікавився чоловік.

У відповідь звір війнув облізлим хвостом й знову зник під завалом. Чоловік зітхнув і підвівся. Завтра вранці він повинен вже був вирушити до села.

Час від часу ця думка здавалась йому поганою ідеєю — але ймовірність зустріти Свято в самоті, за півсотні кілометрів від найближчого житла, окрім своєї хатини, яку він жартома називав «барлогом» не обіцяла нічого втішного, а в селі його шанс хоч трохи, а все ж зростав.

Над самою головою прохурчав розмальований у веселі кольори літачок Патрульної служби. Його помітили, пілот зробив коло, спікірував й сипнув цілим оберемком таких самих кольорових листівок. Одна впала мисливцеві просто в руки, він посміхнувся й підніс аркушик до очей.

Те, що могло бути там написане, він знав напам'ять, але невідомому автору було б приємно, якби його працю належно оцінили — хіба не так ?

Листівка запрошувала провести Святкові години в невеличкому містечку неподалік — кілометрів із сімдесят західніше й обіцяла Святковий виступ відомого проповідника… Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папірця, заховав за пазуху , потім знов знизав плечима й повернувся обличчям на захід.

«Чому б й ні ?»

Літачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся — теж на захід.

Сонце, нарешті, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирішив їхати. Власне, коли саме — було однаковісінько — все одно доведеться раз чи два ночувати в лісі, а може й три — тож, чи не все одно, чи раз, чи два… Він посміхнувся, з хвилину подумав, чи брати палиці, а чи в гущавині вони тільки заважатимуть, потім все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.