Чтение онлайн

Немов так i треба…

А дощ iде… Горбатими тiнями у хатнiм присмерку, сидять старi, немов рiшають загадане Гудзем завдання: - чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде…

Снiги впали великi, i Андрiй радо прокидає од порога до ворiт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловiк вiчно стирчати в хатi, де свiтить порожнiм оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останнi часи: i рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тiльки оком пече та колить, та бухика по хатi, аж шибки деренчать. Весiльну пам'ятку маєш, Маласю. Аякже… Як брав панич Льольо, той, з сусiдньої економiї, в нашого дiдича дочку, стара наче здурiла: чим стрiну, як будуть од вiнця їхать - ячмiнним хлiбом? Вона в них служила, на її очах i панич вирiс… Бiгала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляницi. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабi Мар'янi оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втiкла з тiла. А тепер маєш - бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей…

Андрiй розiгнув спину i застромив лопату. Вiн загрiвся, димiв парою, неначе комин, вуси i брови стали в нього молочнi.

Село було засипане снiгом до половини, низенькi хати осiли пiд синьою банею неба, немов баби в намiтках на колiна стали у церквi; за коливоротом по полi око м'яко бiгло снiгами аж до крайнеба i не мало на чому спинитись.

Андрiй взявсь за лопату i знов зловив загублену думку.

Бо вiн собi так покладає: як пiде чоловiковi з якого дня, то так воно вже i йдеться… Стара каже, що знала, а вiн не сподiвався навiть. Де-де! Щоб син хазяйськiй та взяв убогу? Щоб ПрокIп засватав Гафiйку? Ну, що ж, таки було. Рiздво iз хати, а старости в хату, та нiчого з того не вийшло. Затялась дiвка i анi руш. Йому нiчого, а МаланцI горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городi садити… Ха-ха! оближи губки, Маласю… Дiвка не хоче. Гляди, чи не Марко в головi в неї. Може, вже й кiсточки його згнили, може, помер десь у тюрмi. Була дiвка як огiрочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить i до батька жаль має. А вiн чим винен? Хiба вiн завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…

Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще лiтом нiчого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…

Ну, Прокiп не мав чого ждати. Iншу засватав..Аякже… Маланка аж плакала з злос…

–  Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жiнка нiжок не замочила, болячка б… Здоров!

–  Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай, боже… взнаєте, тепер такий полохливий, що й тiнi своєї боюся.

–  Хiба в тебе душа? От заячий дух…

Хома видимо глузує. В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла злiсть.

Андрiй звик вже до того. Вiн знає, що вiдколи пан прогнав Гудзя, злиднi ще гiрше його обсiли, а проте каже:

–  Добре вам, Хомо, що ви самi, а у мене три пельки в хатi.

–  Ха-ха… Менi? А, добре, бодай йому так легко здихати, як менi жити…Став пиво, скажу новину.

–  Де-де? Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…

–  Не вiриш? Панич Льольо ставить гуральню.

–  Та ну?

–  Не ну, а справдi. З старої сахаркi зроблять гуральню, ще й дiм для себе збудує Льольо, щоб вiн тобi луснув на радiсть.

–  Та що ви кажете? Звiдки?

–  Не вiрить, чортове зiлля…Кидай лопату, ходiм.

–  Куди?

–  Не питай, а ходiм.

Андрiй крутив лопату в руках i неймовiрно дивився да Гудзя. Врештi встромив лопату в снiг i опинивсь за ворiтьми.

–  Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти!
– почув вiн голос Маланчин, але навiть не озирнувся.

Брiв у снiг, поспiшав за Хомою. Хома ставив ноги рiшуче, злiсно, як говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав, його очi бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже тремтiли вiд живого робочого руху, уже бухали з коминiв димом.

"На сей раз Хома не дурить", калатало серце в Андрiя.

Iшли безлюдним селом, засипаним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше хотiлось минути, щоб побачить простори.

Коли ж нарештi ка горбку перед ними зачорнiли руїни сахарнi, Андрiй виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомiн. Правда, дими враз щезли, зате бiля сахарнi роїлась купа людей i чорнiли пiдводи.

–  Куди бiжиш? Постигнеш…

Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома… Вiн бачив уже валку саней з колодами, брусами, повнi лубки червоної цегли, немов миски ягiд, волохатих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пуги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..

На подвiр'ї стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал.

Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi, заглядав кожному в очi, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку i довго мовчки стояв.

Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся.

–  Буде?

–  А буде…

–  Гуральня?

–  Таже казав.

Споловiлi, зеленкуватi очi Андрiя блищали, як лiд, що тане на сонцi. Вони пестили чорнi, задимленi стiнi сахарнi, круглi жовтi колоди на бiлiм снiгу, смiялись до стосiв цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловiк з голоду гинуть, аякже… - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от тобi й "фабрикант"…

–  Що, Хомо, буде? А бач, а бач…

Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.

–  Чого радiєш? Гадаєш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом…

–  Чекайте, Хомо…

–  …бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською кривдою…

–  Чекайте ж бо, Хомо…

–  Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири дошки та яму. Та й вже.

–  А, якi ж бо ви, Хомо…

Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба

–  От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi…

Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче пружина.

Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi.

Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити… Хiба краще отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, буває, навiть насiння? Або тому, що закопає силу у панськi лани, а прийде слабiсть, калiцтво чи старiсть, то здохне, як пес пiд плотом? I що-бо вiн каже, господи боже!

Але Хома помалу одходив. Злiсть i прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений смiх…

–  Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя.

Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам напився на радощах пива, та…

–  Вiрите, Хомо…

–  Ну, ну… не маєш? Чорт iз тобою… теж "фабрикант"! Я йду…

Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрiєвих грудях - гуральня!