Втрата
Шрифт:
— А він?
— А він не сказав більше нічого. Він просто поклав слухавку. — Одинока сльозинка потекла по щоці Синтії, коли вона подивилася мені в обличчя. — Навіщо він таке говорить? Що він хоче сказати цим «вони прощають мені»?
— Не знаю, — відповів я. — Певно, якийсь придурок. Якийсь придурок, що бачив шоу.
— Але навіщо якомусь чоловікові телефонувати мені й таке говорити? Чого він хоче цим досягти?
Я підтягнув телефон ближче до себе. Це був єдиний телефон високих технологій, який ми мали у себе в домі, з невеличким ідентифікатором абонента, який телефонує, та дисплеєм.
— Чому він каже, що моя родина прощає мені? Що я зробила своїй родині? Я нічого не розумію. Але якби я справді їм щось зробила, то як вони могли б повідомити мене про те, що прощають мені? Це не має жодного сенсу, Тері.
— Звичайно, не має. Це якесь божевілля. — Я подивився на телефон. — Ти бачила, звідки надійшов виклик?
— Я дивилася, але нічого не було, а коли він поклав слухавку, то я спробувала з’ясувати номер.
Я натиснув кнопку, що показувала історію викликів. Ніякого запису про виклик протягом останніх хвилин не було.
— Дисплей нічого не показує, — мовив я.
Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.
— Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..
— Ось так ти його стерла.
— Що ти сказав?
— Ти стерла останній виклик з історії викликів, — сказав я.
— О, прокляття, — промовила Синтія, — я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.
— Нічого дивного, — мовив я. — Але принаймні як звучав голос того незнайомця?
Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.
— Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.
— Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?
Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.
— То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. — Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. — Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?
— Вони не зберігають записів усіх дзвінків, — сказав я. — Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.
Я обняв Синтію за плечі.
— Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?
— Що?
— Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.
Синтія похитала головою.
— Ні, ми цього не зробимо.
— Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…
— Ні, ми цього не зробимо.
— Чому ні?
Вона проковтнула слину.
— Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.
Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.
То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.
— Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч», [9] — мала звичай казати Синтія, — але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.
9
Велика американська торговельна компанія з продажу одягу.
Тут усе було ясно.
Синтія стояла у глибині крамниці, біля примірочної, й розмовляла з покупцем крізь завісу.
— Чи не хотіли б ви приміряти дванадцятий розмір? — запитала вона.
Вона мене не помітила, але Памела помітила й усміхнулася мені від касового апарату.
— Привіт, — сказала вона.
Памела — висока жінка, тендітна, з маленькими грудьми — дуже добре трималася на підборах три дюйми заввишки. Її бірюзова сукня до колін була достатньо стильною, аби можна було сказати з певністю, що вона не з її крамниці. Те, що вона мала справу переважно з клієнтурою, яка була незнайома з журналом «Воґ», [10] не означало, що й сама вона ладна опуститися на цей рівень.
10
Щомісячний ілюстрований журнал для жінок, видається в Нью-Йорку з 1892 р.
— Ви дуже чемні, — сказала вона, подивившись на чотири паперові чашки з кавою. — Але наразі оборону фортеці тримаємо лише я та Синтія. Ен на перерві.
— Може, кава ще не вистигне, коли вона повернеться.
Памела відкрила пластикову кришку, висипала в каву пакетик «Спленди». [11]
— Ну, то як ваші справи?
— Добре.
— Синтія мені досі нічого не розповідає. Про шоу та його наслідки.
Чому всім так хочеться поговорити про це? Лорін Велс, моїй власній доньці, а тепер і Памелі Форстер?
11
Торговельна марка сукралози — штучного замінника цукру.
— Усе гаразд, — мовив я.
— Я радила їй не робити цього, — сказала Памела, похитавши головою.
— Справді? А я й не знав.
— Я сказала їй це дуже давно. Коли вони тільки вперше звернулися до неї з такою пропозицією. Я тоді сказала їй: моя люба, якщо собака заснув, то нехай він спить. Не варто ворушити минуле.
— Ви добре сказали, — промовив я.
— Я сказала: подумай, адже минуло двадцять п’ять років, чи не так? Те, що сталося, сталося, і якщо ти неспроможна жити далі, після того як під мостом протекло стільки води, то де ти будеш через наступні п’ять або десять років?
Русские горки. Конец Российского государства
Великие противостояния
Научно-образовательная:
история
политика
рейтинг книги