Маруся Богуславка, Куліш Пантелеймон - читать онлайн бесплатно

Маруся Богуславка

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Староруська поема

(1620 – 1621)

«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».

Иоанн Грозный

«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»

Петр Великий

ПРИСВЯТ

Тобі… О! Де ж те слово гарне, чисте,Блискуче, як срібло, розтоплене в горнилі,Щоб світу возвістить про свято урочистеТвоєї похвали, мій духу світлокрилий?Ні, не землі, не нам тебе благословляти,Пречисту в помислах, у задумах величну!Не знаєм, як тебе, яким ім'ям назвати,На пам'ять між, людьми, на шану віковічну.Там, де, мечта душі, витають херувими,Дадуть ім'я тобі, зорі новорожденній…Як перло між перел, між душами святимиСіятимеш в своїй красі благословенній.Сіяй і проливай в серця людські відраду;Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,Нехай над світ увесь возлюблять щиру правду,Про неї родяться, за неї помирають.А я, коли твоя божественна природаВселилась у мій дух і я твоїм диханнємПовіну на серця, як райська прохолода,Як жизні вічний хір, весни благоуханнє.Се не моя хвала, твоя се буде слава,Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово,Посланнице небес, Мадонно величава,Натхненне праведне високого й святого!

ПІСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

Музо, правди староруської вовік жива богине,Серця чистого і розуму свободного святине!Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,Відцурались візантійського і римського попівства.Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятисьІ в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,Дивовижу свого темного розбійницького часу:Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.

* * *

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,А на прізвище, по спомину й переказу, Державець 'Бо його шляхетні предки за велику мали славу,Що з давен давнезних заслужили в короля державу.І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.Був Державець русин з огняною щирою душею:Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,Підступної проповіді польсько-римської противник.Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,Де козак не знав і не питав, чия воно держава.Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно.

ДУМА ДРУГА

Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,І пани його й усі міщане вельми полюбили,Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляє,І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.І зібралась у них у неділю рано чорна рада,Врадила на чорній раді однословно вся громада:Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків – по півкопи,І тим скарбом висвятить його в Печерському на попи.А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.На бенкети суті в курені до них не поспішався,Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,Що казав, як думав, щиру правду козакові.Він картав у церкві козаків докірними словами,Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.І полковника козацького, й обозного, й гетьманаПоважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.«Бо вони, – рече, – Дніпром на море випливали,Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,А награбивши турецького немов добра, гуляли.В погулянках славились морським походом та хвалились,Що за віру б то благочестиву християнську бились.І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.А пропившисьІ, мов крем'ях той, оббившись,Свою рідну Україну пліндрували,Милосердного гріхами прогнівляли;Божий бич, татар, на села накликали,Много християнських душ занапащали»…На попа за се козацтво нарікало,І на часточку йому не подавало;По чужих церквах акафісти наймало,Роківщиною його ніже не обмисляло.Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,Та пахущими на божниках квітками й рушниками,Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.Байдуже було старому про багатство:«Не від сього, – рече, – миру наше царство»…І на те з старою не вважали,Що попи їх із попадями минали,Інде попасу веселого собі шукали,Від убогої гостини потай утікали.Один тільки й пан прихильний обібрався,Товстогубим між козаками звався.Не любив також і сей бенкетувати,А любив з попом у Біблії читати.До попа частенько став сей пан ходити,І без чарки про спасенне говорити.Хто казав: любив він попадю старую,Хто казав: ще й більш попівну молодую.Замолоду він якось не оженився,І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:Дак лизав старий до молодої губки,Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

«І не кажи мені,І не турчи мені:Не хочу слухать-знати,Щоб за нелюбогоДа товстогубогоМарусеньку віддати». —

«І не проси мене,І не гризи мене:Шкода про се й казати,Щоб із злиденникомТа безземельникомМарусеньку звінчати.

III

І батько, й дід його,І рід, і плід йогоСе все було ледащо:Бо козакуючи,Статки гайнуючи,Позводились нінащо».Так старенький із староюДень у день сварився,А козак із їх дочкоюТайкома любився.Була гарна вбога панна,Краля-королиця:Як ясна зоря, рум'яна,Як сніг, білолиця.Народила мати доню —Мов намалювала;Надала їй щастє-долю,Щоб біди не знала.А біда не за горами,Ходить проміж нами…Очі з чорними бровамиМиготять сльозами.Миготять, мов блискавиці,З-під густої тучі,Як стоїть коло криниці,Свою долю ждучи.«Не ходи вже, доле й воле,Вранці до криниці:Продають мене за поле,За важкі червінці». —«Ні, покіль на небі зоріМісяця стрічають,Покіль на безкраїм моріЗ вітром хвилі грають,Товстогубу не придбатиЧорних брів дівочих!Завтра будемо єднатиКозаків охочих,І полинемо з вітрамиНа безкрає море,І поробимось панами,І забудем горе.Побудуєм собі пишніХати на помості,І вчащатимуть велишніДо нас дуки в гості.Оксамити, златоглавиБудемо носити,Килимами крити лави,Меди-вина пити.Бо мене старшим обралиНад всіма старими,Щоб на море я човнамиВилітав, мов крильми.А у мене – як заграєМоречко з вітрами,Мені духа підіймаєВгору, мов руками.Грають, грають-примовляютьКобзарі великі:Будуть грати-примовлятиПо всі вічні віки.О, се дивна кобза – море!Дивні в кобзи й струни!Як заграє, відчиняєПредковічні труни.І виходить з них лицарство,Що на морі билось,Більшою, ніж пишне панство,Славою покрилось.І я, Маню, буду славенПроміж лицарями,Проміж дуками-панами,Проміж кобзарями.Будуть Левка КочубеяПо Вкраїні знати,І під струни про Мурея,Що він бив, співати.Будуть Левка КочубеяЗнати й за морями,Споминати, мов Енея,Перед королями.Бо Левко твій до султанаЗнайде шлях-дорогуІ всю шатами зодягнеУкраїну вбогу.Бо Левко твій бесурменаСпліндрує-зруйнуєІ самого королевіВ'язнем подарує».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щасливаМріями коханка,І ясніша уродливаВесняного ранка.Як на світі любо жити,Милого любити,З його мислями навікиДушу й серце злити!«Чи ти чуєш, паньматусю,Що Левко говорить?До твоєї він МарусіМов у дзвона дзвонить.Каже милий, є десь море,Гонище безкрає,Що, мов житом добре поле,Золотом сіяє.Каже милий, що здобудеЗдобич нам велику;Златоглав носити буде,Покіль його й віку.Каже милий, що ми будемЖити-панувати,І величні з нами дукиЗнай бенкетувати». —«Моє щастє, моя доня,Радуюсь від серця,Що мені на старість доляМолода всміхнеться.Буде мати в вас сидітиХоч коло порогуТа на вас обох гледіти,Дякуючи Богу.Буде хоч щодня помостиШарувати-мити,Аби в панській високостіЗ вами й їй пожити». —«Ні, до тебе ще й над нього,Мамо, прихилюся,Що з козаченьком ззирнуся,До тебе всміхнуся.Будеш павою, матусю,В парчах походжатиІ в шовки свою Марусю,В жемчуги вбирати».

ДУМА П'ЯТА

Старосвітська кров козацькаВ ветхих жилах врала:Попадя поклони клала,Всіх святих благала:Козакові помагатиТурка воювати,Кораблі його проклятіНа пожар пускати.«Ти ж, владичице небесна, —Слізно промовляла, —Що на полі і на моріНашим помагала!Покривай твоїм покровомБайдаки козацькі,Розбивай небесним громомСудна бусурманські,А з них зброю, срібні кубки,Сукна, златоглавиКозакам подай у рукиДля своєї слави!»Старосвітська кров шляхетськаВ ветхих жилах врала,І в попа противні думкиЗ серця викликала.Бо не з шаблі, з плуга житиЙого предки вчили,Рідну землю боронитиЩоснаги, щосили.За козацтво він частенькоЗ жінкою сварився,А погримавши, журивсяТа богам молився.Від сладчайшого ІсусаДо Кузьми святогоЗ-під його густого вусаБуркотіло слово.Звав і він богів із небаПротив азіатства,Та цурався, мов Ереба,Бурліїв-козацтва.На коханнє ж залицяннє,На слова ЛевковіДав із жінкою в розмовіПрисуд козакові:

«І не турбуй мене,І не дратуй менеТи мріями своїми!Сі безземельники —Чорти-пекельники;Пропадемо ми з ними.

ІІ

З моря вертаються,Знов пропиваються,Знов ходять без сорочки.Хай їх цураються,З ними не знаютьсяОтецькі чесні дочки.

ІІІ

Бо за п'янюгамиТа волоцюгамиОрда сюди вганяє,І не одно у нас(Скажемо в добрий час)Село від них палає».«Я довідався, чого се,Козаки охочіПропивають у шинкаркиНащадки жіночі,І дзижчать, мов злющі оси,І гудуть шершнями,Будять нас посеред ночіГуком та піснями.Знай, моя голубко, лихоТа й велике сталось:На Цоцорі безголов'є иНад панами склалось.Кликав пан гетьман короннийЗа Дністро й охочих, —Обізвалась купа сивихТа підпарубочих;А середні загукали,Мов базар жіноцький:«Нехай знає-пам'ятаєЯсний пан ЖовковськийЯк пани нам на ВільшанціЛеєстри писали,Козаків старих до плуга,До коси вертали»…«Як же, злющі, одібралиІз Цоцори вісті,Миттю до коша зібралиТисячу і двісті». —«Які ж вісті, мій панотче»? —«Дикі, жено мила!Розметала нас, мов клоччє,Бесурменська сила.Стяте голову з гетьманаВеликорозумну,Що всю Русь оборонялаТа й Ляхву безумну.Стято й подано гостинцяУ Стамбул страшного,І висить вона в воротяхУ царя гнівного». —«Ох, мій Боже»! —«Не лякайся:Се не все ще горе,А ось лихо, що зібралисьКозаки на море!Будуть море пліндрувати,Пити да гуляти,А нас кляті азіатиУ полон займати.Будуть пити, в кобзи грати,Здобич прославляти,А ми – той Стамбул завзятийБранцями сповняти!Вирвавсь я із рук єхидних,В хижих єзуїтів,Та й попавсь в криваві лапиНаших людоїдів.Як ті душі погубляють,Так сі людське тіло,Та ще й дякуй, мов за добре,За спасенне діло!Подивись, он над ворітьмиЗначка-комишина:Се заслужена попівськаПлата-роківщина.Повтикають комишини,Ратища по дворахТа й шукають на горілкуЖита по коморах.Човнове се в них зоветься…Хто не йде на море,Приймай мовчки від гультяйстваІ наругу, й горе!Ой ви, праведники Божі!Де ж шукати правди?Всюди кривда, лжа, тіснота,Всюди повно зради».І оглянув піп, зітхнувши,Божники з богами:Мріють мовчки чудотворціПопід рушниками.«Знаєш що, моя Палазю?Тяжко нам тут жити,Харцизякам, мов болячці,Без пуття годити.Є Москва, народ заможний,Кажуть, і правдивий…Править нею цар побожнийІ благочестивий.Haші предки проти ханаЇй допомагали,Козаки ж царю з ляхамиТяжко допікали.Чув я, в Києві говівши,Дехто з УкраїниДо Москви втікати хочеПри лихій годині.Бо докучили вже нашимНиці єзуїти,А до гурту їх присталиЩе й вовки-уніти.Хоч і топлять запорожціКлятих супостатів,Та аби в них по коморахСкрині жакувати.Хочуть наші займанщиниУ царя просити,Щоб козацтва й жидовиниВ села не впустити [1] .Позбуваймо всю скотинуІ стару хатину,Та втікаймо, покіль цілі,У царську країну,Бо я бачу, не буватиПравді тут між. нами,Покіль буде пануватиЖидова з ляхами.А козацтво, хоч з ордоюБ'ється і воює,Її оком позирає,Її серцем чує.Як дознавсь я про Цоцору,Сон мені приснився:Що Дніпро під зимню поруШироко розлився.Ох, розлився не водою,Кров'ю він людською,І козацтво наше плавлеПо крові з ордою.О святії чудотворці!Умоліте Бога,Щоб ся кров не покропилаНашого порога».

Як зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнамиНа лиман із моря,А вже люде дознавалиНа Вкраїні горя.Вже кругом палають села,Гонять скот, отари…Людський плач і голосіннє —Під самії хмари.Кинувсь піп з дяком у церкву,Слізно Бога просять,А піддячі не співають,Голосно голосять.Зачинивсь Господь на небіЗ усіма святими:Мабуть, люде прогнівилиВчинками лихими.Налетіла з Криму буряНа село щасливе:Гумна палять, хати граблять,Ясирять, що живе.І по-нашому говорять,Хвалячи Аллаха,Що ясир сей їм даруєЛицар-сіромаха [2] .«Не схотів, – мовляють, – з панствомВийти на Цоцору,А метнувся на купецтвоПроти договору.І Аллах, защитник правди,Покарав невірних:Оддав їх нові осадиВ руки правовірних.І Аллах, гонитель зради,Подав з неба голос:Попалив огнем осадиЩе й на нивах колос.І Аллах, помститель кривди,Простер з неба руку,І пійшли гуртом єхидиУ ясирну муку.Через лютих людоморівІ благих карає:На Цонорі, мов на морі,Хляби одверзає.Позирнувши в ті безодні,Сліпнуть ваші очі,Обіймає і хоробрихПополох жіночий.І Зулуш, кому в лицарствіРівного немає,Головою наше царство,Порту прославляє…» [3]

Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.

Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.

ДУМА СЬОМА

І чує се немов крізь сон старенька,І трусяться у неї руки й ноги.Тремтить, як лист, Маруся молоденька,Поблідли щоки й губи у небоги.«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —Промовив бородатий татарюга, —Тепер ходитиму я ввесь у злоті:Се падишаху Роксолана друга,Гаремне божество, відрада у турботі».

Спасибі, кобзарі, вам за співаннєПро дивну красоту, якої звіку,Мовляли, бачити і без коханнєНе снилось-бо й вві сні ще чоловіку!Я серцем віщим чув, що тільки в нашійСпівочій серед сліз гірких пустиніТак народиться, чого ще очіЛюдські не бачили на Україні.І серце привело мене д' оселі очей.

1 2