Чтение онлайн

— Ну, то він хлопець не дурний!

— Ще б пак! Одним махом здобув собі шматок хліба й діло, де міг спокійнісінько працювати до смерті. Але ж і муки він набрався з тією відьмою!

— Вони це вміють…

— Ще й як! — підтвердив радник. — Але дивіться, що значить щастя. Півтора року тому вона об’їлась чогось і вмерла, а Вокульський після чотирирічної каторги став вільний, як птах, з багатим магазином і тридцятьма тисячами карбованців готівки, на які працювало два покоління Мінцелів.

— Має щастя.

— Мав! — поправив радник. — Та не вмів шанувати. Інший одружився б з якоюсь пристойною панянкою та й жив би в достатку; бо то не жарт у наші часи мати магазин з доброю репутацією, та ще й на доброму місці!.. А цей божевільний покинув усе та й поїхав на війну здобувати капітал. Мільйонів йому захотілось чи якого чорта.

— А може, він їх і матиме, — озвався агент.

— Та де там! — обурився радник. — Дай-но, Юзьку, пива. Чи не думаєте ви, що він знайде б Туреччині жінку, ще багатшу за небіжчицю Мінцельову? Юзьку!..

— Одну мить!.. Іде восьма…

— Восьма? — перепитав радник. — Не може бути. Зараз… Перед цією була шоста, потім сьома… — бурмотів він, прикриваючи обличчя долонею. — Може, й справді восьма.

Як же лине час!..

Незважаючи на передбачення розважних людей, галантерейний магазин фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський» не тільки не занепав, а й давав чималий прибуток. Зацікавившись чутками про банкрутство, в магазин заходило все більше людей, а з того часу, як Вокульський виїхав з Варшави, за товарами стали звертатись і російські купці. Замовлень ставало щодалі більше, кредит за кордоном існував, векселі оплачувались своєчасно, а в магазині було повно покупців, яких ледве, встигали обслуговувати три продавці: один миршавий блондин, який, здавалось, от-от умре від сухот, другий — шатен з бородою філософа й князівським поводженням і третій — франт, який носив смертоносні для прекрасної статі вусики й пахтів, як хімічна лабораторія.

Проте ні загальна цікавість, ні духовні та фізичні якості продавців, ні навіть усталена репутація магазину не змогли б, мабуть, врятувати його від занепаду, якби ним не керував чоловік, який сорок літ працював у фірмі, друг і заступник Вокульського, пан Ігнац Жецький.

Пан Ігнац уже двадцять п’ять років жив у кімнатці при магазині. За цей час у магазині змінювались власники й підлоги, шафи й шибки в вікнах, розмах діяльності і продавці; але кімната пана Жецького залишалась однаковою.

Було в ній те саме невеселе вікно, що виходило на той самий двір, з тими самим гратами, Заснованими, може, двадцятип’ятирічним павутинням, і вже напевне з двадцятип’ятирічною фіранкою, колись зеленою, а тепер посірілою з нудьги за сонцем.

Під вікном стояв той самий стіл, оббитий сукном, також колись зеленим, а тепер дуже поплямованим. На столі — велика чорна чорнильниця з великою чорною пісочницею на одній підставці, пара мідних свічників для лойових свічок, яких тепер уже ніхто не світив, і сталеві щипці, якими вже ніхто не обтинав гнотів. Залізне ліжко з дуже тонким матрацом, над ним ніколи не вживана двостволка, під ним футляр з гітарою, що нагадував маленьку дитячу труну, вузенька канапка, оббита шкірою, два стільці, також оббиті шкірою, великий бляшаний таз і невеличка шафа темно-вишневого кольору — оце були й усі меблі кімнати, яка через свою довгасту форму та постійну напівтемряву швидше скидалася на склеп, аніж на мешкання.

Так само, як кімната, не змінилися за чверть століття і звички пана Ігнаца.

Вранці він прокидався завжди о шостій; якийсь час прислухався до годинника, що лежав поруч на стільці, й дивився на стрілки, які утворювали одну рівну лінію'.

Він хотів би встати спокійно, без метушні; але тому, що холодні ноги й задубілі руки не зовсім корилися його волі, він рвучко вискакував з постелі на середину кімнати і, кинувши на ліжко нічного ковпака, біг до грубки, де стояв великий таз, в якому він мився з голови до ніг, іржав та пирхав, немов старий породистий рисак, якому пригадалися скачки.

Під час обряду витирання волохатим рушником він з задоволенням поглядав на свої тонкі литки та зарослі волоссям груди й бурмотів:

— А я таки набираю тіла!

В цей час зіскакував із канапки його старий пудель Ір з вибитим оком і, міцно стрепенувшись, — мабуть, щоб позбутися решти сну, — шкрябався в двері, за якими хтось енергійно роздмухував самовар. Пан Жецький, квапливо одягаючись, в той же час випускав собаку, вітався з слугою, діставав із шафи чайника, плутався в петлях, запинаючи манжети, вибігав на подвір’я подивитись на погоду, опікався гарячим чаєм, зачісувався, не дивлячись у дзеркало, і в пів на сьому вже був цілком готовий.

Перевіривши, чи є у нього на шиї галстук, а в кишенях годинник та гаманець, пай Ігнац діставав із шухляди великого ключа і, трохи зсутулившись, урочисто відмикав оббиті бляхою задні двері магазину. Вони заходили туди удвох з слугою, засвічували кілька газових ріжків, і, поки слуга замітав підлогу, пан Ігнац, начепивши пенсне, вичитував із блокнота план роботи на сьогоднішній день.

— «Внести в банк вісімсот карбованців». Ага… «Надіслати в Люблін три альбоми й дюжину гаманців…» Так!.. «Переказати в Відень тисячу двісті гульденів… Одержати на станції вантаж… Висловити догану лимареві за те, що не доставив валізок…» Дрібниця!.. «Написати листа до Стася…» Дрібниця!..

Скінчивши читати, пан Ігнац засвічував ще кілька газових ріжків і при їх світлі починав переглядати товари на вітринах і в шухлядах. «Запонки, шпильки, гаманці… гаразд… Рукавички, віяла, галстуки… так… Палиці, парасольки, саквояжі… А туї альбоми, несесерчики… Синій учора продали, звичайно!.. Свічники, чорнильниці, прес-пап’є… Фарфор… Цікаво, нащо цю вазу обернули?.. Напевне… Ні, ціла…, Ляльки з волоссям, театр, карусель… Треба буде завтра поставити в вітрині карусель, бо фонтан уже набрид. Дрібниця!.. Незабаром восьма година… Можу закладатися, що Клейн прийде першим, а Мрачевський останнім. Звичайно ж… Познайомився з якоюсь гувернанткою і вже купив їй несесерчик набір із знижкою… Звичайна річ… Аби тільки не почав купувати без знижки та безплатно…»

Отак, бурмочучи, пан Жецький ходив, засунувши руки в кишені, по магазину, а за ним його пудель.

Час від часу він спинявся й пильно оглядав якусь річ, пудель присідав на підлоз] й чухався задньою ногою в своїх кудлах, а ряди виставлених у шафах малих, середніх і великих ляльок, чорнявих і білявих, дивились на них мертвими очима.

Рипнули задні двері, й увійшов пан Клейн, миршавий продавець, з сумною усмішкою на посинілих губах.

— Ну от, я так і знав, що ви прийдете першим. Добрий день! — сказав пан Ігнац. — Павле! Гаси світло та відчиняй магазин.