Чтение онлайн

— Значить, Вокульський був у цих краях недавно! — зрадів Жецький і одразу послав слугу просити доктора, аби він негайно прийшов до нього.

Менш як за чверть години Шуман з’явився. Він двічі перечитав листа і здивовано поглядав на веселого Жецького.

— Що ви, пане докторе, на це скажете?.. — радісно запитав пан Ігнац.

Шуман здивувався ще більше.

— Що я скажу? — повторив він. — Скажу, що з Вокульським сталося те, що я пророкував йому ще перед його від’їздом у Болгарію… Адже зрозуміло, що Стах загинув у Заславі.

Жецький усміхнувся.

— Та ви ж подумайте добре, пане Ігнаце, — казав далі доктор, насилу тамуючи хвилювання. — Подумайте тільки: його бачили в Домброві, як він купував динаміт, цотім бачили в околицях Заслава і, нарешті, в самому Заславі. Я гадаю, що в замку між ним і тією… тією вбивцею колись щось сталося. Бо він навіть мені одного разу сказав, що хотів би провалитися в землю так глибоко, як заславський колодязь.

— Якби він хотів сам себе вбити, то міг би це зробити раніше, — заперечив Жецький. — Нарешті, для цього вистачило б і пістолета, нащо йому був динаміт?..

— Він уже раз хотів покінчити з собою… Але через те, що це був незвичайний гевал, то йому якраз пістолета й було замало… Йому потрібний був паровоз! Самогубці бувають вередливі, я це знаю!..

Жецький хитав головою і усміхався.

— То що ж ви в чорта думаєте?.. — розсердився доктор. — У вас є інша гіпотеза?

— Є. Стаха просто мучили спогади про той замок, і він хотів його знищити, як Охоцький знищив грецьку граматику, коли перевтомився на ній. Це також і відповідь тій пані, що, кажуть, їздила щодня журитись у ті руїни…

— Але ж це іграшки!.. Не можё сорокалітній мужчина діяти, як школяр…

— Це залежить від темпераменту, — спокійно відказав Жецький. — Одні відсилають пам’ятки коханим назад, а він свою висадив у повітря. Шкода тільки, що там не було тієї Дульцінеї.

Доктор задумався.

— Затятий чортяка!.. Але куди ж би він подівся, якби був живий?

— Саме тепер він з легким серцем і подорожує. А не пише через те, що ми йому всі обридли, — тихіше докінчив пан Ігнац. — Нарешті, якби він там загинув, то все-таки залишився б якийсь слід…

— Що ж, я не сказав би, що ви не маєте рації, а проте, щось не віриться, — пробурмотів Шуман.

Він сумно похитав головою і говорив далі:

— Романтики повинні вимерти, нічого не вдієш. Теперішній світ не для них. У ньому вже немає таємниць, і ми вже не віримо ні в ангельську чистоту жінок, ні в можливість ідеалів. Той, хто цього не розуміє, мусить або загинути, або добровільно зійти з шляху… Але який це сильний був чоловік! Загинув під уламками феодалізму… Загинув так, що аж земля задвигтіла… Цікавий тип, цікавий!..

Він раптом схопив свого капелюха й вибіг з кімнати, бурмочучи:

— Божевільні!.. Божевільні!.. Вони могли б заразити весь світ своїм божевіллям.

А Жецький все усміхався.

— Хай мене чорти візьмуть, коли я помиляюсь щодо Стах. а! — казав він сам собі. — Сказав панні «Adieu» і поїхав. От і весь секрет. Як повернеться Охоцький, від нього ми й узнаємо правду.

У нього так поліпшився настрій, що він дістав з-під ліжка гітару, натягнув струни й під її акомпанемент почав мугикати:

Гострий біль в грудях нагадав йому, що він не повинен стомлюватись.

Проте він відчував величезне піднесення.

«Стах, — думав старий, — узявся за якусь величезну роботу. Охоцький їде до нього, отже, й я повинен показати, на що здатний… Геть химери! Наполеонів рід уже не виправить світу, і ніхто його не виправить, якщо ми й далі будемо діяти, як сновиди… Пристану в спілку до Мрачевських, викличу Лісецького, знайду Клейна, і тоді побачимо, пане Шлангбауме, чи тільки ти такий розумний…

Що може бути легше, як розбагатіти, коли тільки цього захочеш? Та ще з таким капіталом і такими людьми!»

В суботу, коли розійшлися продавці, Жецький узяв у Шлангбаума ключа від задніх дверей магазину., щоб оздобити вітрину на наступний тиждень.

Він засвітив лампу, відкрив головну вітрину і з допомогою Казимежа вийняв відтіля жардиньєрку і дві саксонські вази, а на їх місце поставив японські вази і столика в староримському стилі. Потім одіслав слугу спати, бо мав звичку власноручно розставляти дрібні речі, а особливо механічні іграшки. Зрештою, старий не хотів, щоб хто-небудь сторонній знав, що він сам охоче бавиться іграшками.

Як звичайно, пан Ігнац дістав усі такі іграшки, заставив ними конторку й одночасно всі завів. Тисячний раз в житті він слухав мелодії музичних табакерок, дивився, як ведмідь видряпується на стовп, як скляна вода обертає млинові колеса, як кіт ганяється за мишею, як ляльки танцюють краков’яка, а жокей мчить на баскому коні.

І, придивляючись до руху мертвих фігур, тисячний раз в житті повторював:

— Маріонетки!.. Всі маріонетки!.. Їм здається, що вони щось роблять, а вони роблять тільки — те, що їм наказує пружина, така мертва, як і вони…

Коли пущений непевною рукою жокей перекинувся на танцюристів, пан Ігнац посмутнів. «Допомогти одне одному вони неспроможні, а от зіпсувати комусь життя вміють не гірш за людей», — подумав старий.

Раптом він почув шелест. Глянув в глиб магазину й побачив людську постать, що вилазила з-під прилавка. «Злодії?..» — майнула у нього думка.

— Прошу пробачення, пане Жецький, але… я зараз прийду… — озвалася постать зі смуглявим обличчям та чорним волоссям, побігла до дверей, рвучко відчинила їх і зникла.