Гра в пацьорки

Annotation

Пацьорки - дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі і ніколи не зібрати до купи. Власне, все наше життя є гра в пацьорки. І від того, як ти використовуєш ці «дрібниці шиття», залежить, чи складуться вони у візерунок.

Ірен Роздобудько

Я Є!

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ

ХВIСТ

ОСIНЬ - ЦЕ Я

ШIСТНАДЦЯТЬ

БРИДКЕ ПАЦЯТКО

ЗАХВАТ I ВIТЕР

НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ

ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ

КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?

ПОЖАРТУВАЛИ…

РЕМОНТ

ПРОЗРIННЯ

КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК

НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА

*

ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI

IРОНIЯ ДОЛI-2

ПОТВОРКА

П'ЯТЬ ХВИЛИН

КОЛИСЬ ДАВНО…

ФАТАЛЬНА ЖIНКА

КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI

ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА

СОВА

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ

Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ

ФОРМУЛИ КОХАННЯ

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Ірен Роздобудько

Гра в пацьорки

Я Є!

1

«…вона вистрибнула з темряви прямо пiд колеса мого лiмузина.

Нi, брешу. Лiмузина тодi у мене ще не було. Навiть не було ще такого поняття як «райдер», тобто перелiк всього, без чого твої гастролi неможливi. Нинi у моєму перелiку умов вказана навiть чорна iкра i пляшка «Айс Вайн»…

Отже, лiмузина не було. Проте була «Волга», яку надало керiвництво мiста - чорний катафалк з протертим шкiряним сидiнням.

Зараз такi є хiба що в музеях.

Пiсля концерту ми чудово влаштувалися позаду вчотирьох: я, моя донька (тодi їй було десять) i зворушлива парочка геїв з бек-вокалу, моїх найкращих друзiв. Це я точно пам'ятаю.

Нiби вчора було…

А от назву того мiстечка забула. Їх в моєму життi було безлiч. Надто багато, щоб запам'ятовувати назви. Як, власне, i було безлiч ось таких провiнцiйних дуреп, готових зненацька кинутися пiд колеса.

Але чому я запам'ятала саме її?!

Ця картинка чiтко закарбувалась у пам'ятi: в мерехтливому свiтлi фар, прямо посеред дороги, розгублено розкинувши руки, стоїть вона: чорнi штанцi «пiд шкiру» з дешевого цупкого атласу, такий же топ на тоненьких бретельках, неймовiрного вигляду i якостi дерев'янi босонiжки-стукалки (тодi вони лише входили в моду) на височеннiй платформi - вершина майстерностi якогось мiсцевого теслi.

Повний несмак!

I бiла тека, судомно затиснута в руцi. Нi, не тека. Це був просто стосик паперу, який вона випустила з рук прямо на капот, злякавшись виску гальм.

Папiрцi розлетiлись на всi боки. Один навiть затягло протягом в напiвпрочинене вiконце машини. Менi навiть здалося, що вона навмисне осипала авто своїми папiрцями. Артдиректор Володя, що сидiв попереду, механiчним жестом зловив бумаженцiю, засмiявся i тицьнув її менi пiд нiс:

– Поглянь, ще одна божевiльна освiдчується тобi у вiчному коханнi!

Водiй засигналив.

I дiвчисько, як наполохана кицька, вiдстрибнула вбiк. Краєм ока я встигла помiтити, як вона збирає свої папiрцi по кущах…

Проїхали!

Я страшенно втомилася вiд концертiв, втомилася продиратися крiзь спiтнiлий натовп прихильникiв, що крутилися довкола мене, мов зграя хижих птахiв, готових вiдiрвати бодай клапоть сукнi, а насправдi - виклювати печiнку й очi, розiрвати на шматки селезiнку, нирки i серце. Втомилася вiд незатишних готельних номерiв i вiд задушливого аромату квiтiв, якi встеляли днище автiвки.

Ноги - на трояндах! Хiба не про це ти мрiяла колись?…

Я машинально глянула в папiрець…

…за пiвнiч вiкна - вхiд,

куди пролiг безтямний шлях,

позбавлений покою…

там, де скуштуєш славного напою,

щоб не впiзнати анi добрих, анi злих…

I трохи нижче:

…Як самотнiй лiхтар вночi

Перед вами стою - одна…

Зрозумiло, знову тексти.

Безкiнечна кiлькiсть римованих рядкiв, якими мене осипали в кожнiй провiнцiйнiй дiрi! Молоде дарування! Я склала з папiрця лiтачок i випустила у вiкно навздогiн iншим.

Маячня.

Суцiльна маячня.

А скiльки їх iще буде таких-от папiрцiв з нотами або текстами!

I цих спiтнiлих вiд хвилювання долоньок, якi разом з букетом намагаються сунути до рук i свою «нетлєнку».

Дивно, що я все-таки запам'ятала її - у вузьких штанцях у таку спеку! Що за дива пiдсвiдомостi?

I дивно, що нинi, коли чергова нiч навалилась на груди, мов величезний ньюфаундленд, пам'ять видала саме цi кадри кiнохронiки. Тодi я була… Як там у Пушкiна: «Онєгiн, я тодi, здається, була весела й молода»?…

Я i зараз ще молода.

Нi, не так: без цього невблаганного «ще»!

Я - молода.

Я - сповнена сил.

Я - кохана. (Тут, власне, варто б розсмiятися!). Нi, мене дiйсно любить публiка. Але чому менi так сумно?…

Як там було, в тому папiрцi?

…Як самотнiй лiхтар вночi

Перед вами стою - одна…

«Як самотнiй лiхтар…» Пам'ятаю цю самотнiсть! Це коли тобi, негарнiй i неладнiй, з нотною текою у руках, навздогiн кричить дворова шпана: «Агов, спiвачко з погорiлого театру!», i кидають в бiлий сарафанчик перезрiлий помiдор.