Чтение онлайн

Зрозуміло, що узбережжя Суматри, а особливо Яви, яке знаходиться нижче, були знищені дощенту. Замість міст, сіл, ланів, лісів утворилася мішанина з речей, тварин, людей, рослин і багна.

Через кілька місяців у Європі й деяких інших місцях землі помітили, що перед заходом сонця небо набуває особливого зеленого кольору, ніби сонячне світло проходить крізь пил. Вчені пояснили, що це пил з Кракатау на висоті шістдесяти-сімдесяти кілометрів.

«Саардам» ішов далі. Кракатау лишився позаду. За ним пішли інші острівки, маленькі, низенькі.

— Ці острівки зробив Кракатау, — сказав лейтенант. — А он там далі знаходиться чималий і людний острів — Себезі; на ньому тоді загинули всі до одного жителі.

Ці спогади та живі й мертві свідки жахливих подій справили велике враження на всю команду «Саардама». Ніхто навіть не помітив, як стало темно. Та й взагалі під тропіками ніч завжди настає раптово, без сутінків. Доки світить сонце — день, а як тільки в а йшло — одразу настає ніч. Корабель же був тепер на екваторі, де цілий рік сонце сходить точно о шостій годині і заходить також о шостій годині.

Корабель спалахнув вогнями і попрямував ближче до яванського берега.

У найвужчому місці Зондської протоки, якраз посередині її, лежить острів з дуже цікавою назвою: «Поперек Дороги».

— Може, цей самісінький Кракатау навмисне зробив острів поперек дороги? — пожартував молодий матрос.

— Ні, він тут був завжди, — усміхнувся Гуз. — Він уже давно заважає всім.

Але особливо скаржитись на «Поперек Дороги» не доводилось: з обох боків він все ж таки лишав вільний шлях миль п'ять-шість завширшки.

Заблищав маяк з правого боку. За ним мерехтіли слабенькі вогні Анжера. Гуз задумливо дивився на своє рідне місто, яке було для нього зовсім новим, чужим.

— Ти був у Анжері після того? — запитав його молодий матрос.

Гуз відповів не зразу. Випустив із своєї люльки кілька хмарок диму і лише після того, як вони зникли, сказав:

— Був. Один тільки раз. Але це не просто інше місто, інші люди, а й зовсім інша країна. Я себе там відчував ніби небіжчик, який через сто років виліз із могили й пішов собі ходити по місту, де його ніхто не знає та й він сам не знаходить нічого знайомого.

Ось уже й Анжер лишився позаду. Спереду, трохи лівіше, зачорніли обриси «Поперек Дороги». А берег Яви трохи відійшов праворуч. Там було вже зовсім темно; берег багнистий, безлюдний. Звідти насувався білий туман, застилаючи дорогу. І тільки вдалині крізь туман ледве блимали вогники Мерока — містечка, що знаходиться від Анжера на відстані близько двадцяти п'яти кілометрів.

Увіходячи в найвужче місце, «Саардам» зменшив хід. Частина матросів спустилася у свої каюти, решта залишилась на носі.

Тільки Салул з одним із своїх товаришів чомусь лишилися на кормі, пильно придивляючись то до «Поперек Дорога», то до берега Яви.

Раптом спереду, з туману, почулися злякані вигуки.

— Що там таке? — запитав капітан.

— Здається, човен на дорозі, — відповіли йому.

Гучний гудок розітнув нічну тишу. Але величезний незграбний човен опинився перед самісіньким носом корабля. «Саардам» ще більш уповільнив хід.

— Геть з дороги! — закричали з корабля.

— Та його наполовину залило водою! — вигукнув хтось.

І справді, човен був наповнений водою, а в цій воді кричали від жаху чотири темні чоловіки.

Капітан розсердився. Він уже хотів дати команду «вперед», щоб зовсім втопити цих дикунів — хай не стають поперек дороги. Але в ту ж мить йому спало на думку, що важкий величезний човен може пошкодити й самий корабель. І замість «вперед» він наказав «назад». Корабель зовсім опинився й поволі почав завертати, щоб обминути човен.

Звісно, що всі люди на кораблі зацікавились такою пригодою. Вони збилися докупи на носі, й дехто сміявся, а дехто співчував рибалкам.

Лише Салул і його товариш Барас ніби нічого не чули й не бачили. Вони навіть не глянули в той бік, а тільки для чогось опустили з корми у воду два кінці вірьовки і міцно їх прив'язали. Ніхто цього не помітив.

Потім вони про щось поговорили, й Барас мерщій побіг униз.

«Саардам» тимчасом обминав човен. Раптом погасла електрика.

— Знову щось сталося?! — загримів зверху голос капітана. — Розстріляю! Зараз же полагодити, а поки що засвітити ліхтарі! Щоб через хвилину було світло!

Хоч ліхтарі були завжди напоготові, але цього разу їх чомусь або не знайшли на своєму місці, або вони були зіпсовані.

Зчинилася метушня. Люди бігали по палубі, шукали, кричали, світили сірники, але все це робилося безладно.

Капітан від здивування та обурення навіть кричати не міг; кілька хвилин він стояв, немов скам'янілий, не вірячи своїм очам і вухам. Як!? На військовому кораблі, вночі у морі, поряд з чужими людьми таке безладдя, темрява, гармидер! Та за це ж треба розстріляти всю команду і його самого разом з усіма!

— Що це таке? Тут є, здається, чужі?! До зброї! — почувся голос лейтенанта. Але тієї ж миті він відчув страшенний удар по голові й упав непритомним.

— Нікого з чужих тут нема, — сказав спокійно Салул, — зараз буде світло.

Але на палубі тимчасом почало коїтися щось зовсім незрозуміле, — боротьба, крики, штовханина.

— Зрада! Обороняйтесь! — знову залунали голоси, і на всьому кораблі в темряві почалася бійка. Прокльони, шум боротьби, люте гикання або смертельне хрипіння. Ось кілька разів хлюпнула вода за бортом; невідомо. тільки, чи сама кинулась рятуватися людина, чи її викинули.